Я щось забула, я забула щось...
Я щось забула, я забула щось...
А що? А що? Сама себе питаю
Мої сліди змиває сірий дощ,
Їх обриси травою заростають.
Пригадую те "щось" не день,
не два, не рік...
Мої і не мої літа біжать за мною.
Стою я на горі, мов на порі,
Мов на порі між літом і зимою.
В мені нуртує буря голосів,
Які голосять так давно і довго,
Ще, може, з Чінгісханових часів,
А може, ще й з часів княгині Ольги.
Це вже було... І крові, і плачу...
І знову кров'ю заливає очі.
І я кричу. Так голосно кричу:
"Не хочу крові! Крові я не хочу!"
Кричу ізнов: "О господи, не руш,
Не руш трави і неба голубого!"
Не перша відмолюся... І помру,
Не вимоловши в господа нічого.
Тож заспокойся, душе. Замовчи!
І нічого принижуватись всує.
Серед вітрів у полі ти кричиш.
То хто почує? Хто тебе почує...
|
